«ОДНОповерховий КИЇВ». Виставка з колекції Музею історії Києва / «ONE-STOREY KYIV». Exhibit from the Kyiv History Museum collection

 

Виставка з колекції

Музею історії Києва  

«ОДНОповерховий КИЇВ»  

17.02.2021 – 04.03.2021

 

Упродовж століть наше місто мало садибну забудову. Київська садиба – це одно- або двоповерховий житловий будинок (саме міський будинок, а не сільська хата), двір із різними стайнями та сараями, часто садок чи маленький город. У XVII ст. фрукти на продаж вельми часто вирощували у подільських дворах. У одних дільницях міста садибні будиночки могли шикуватися уздовж червоної лінії вулиць, у інших – ховатися углибині двору. Саме малоповерхова садибна забудова творила архітектурний образ Києва. Не офіційного, із його славетними святинями та розкішними краєвидами, палацами і парками, а інтимного, домашнього. Не того, який з гордістю демонструють гостям, а того, що засів у дитячих спогадах – Києва багатьох поколінь пересічних киян. Навіть на зламі ХІХ – ХХ ст., коли місто бурхливо розширювалося і у центрі один за одним виростали високі прибуткові будинки, чимало територій продовжували традиційно забудовувати садибами. Але для міста модерної доби малоповерхова забудова значних територій – завелика розкіш. Зрозуміло, що маленькі затишні будиночки із садками були приречені. Вони і так ще довго протрималися, коли порівнювати Київ з іншими значними європейськими містами.

У цьому проєкті зустрілися двоє киян, які навряд чи могли бути знайомі у реальному житті. Один старанно фіксував садибні будинки у 1920-х роках, інший з прихованим болем писав їх масове руйнування у 1960-х. Юрій Павлович (1874 – 1947 рр.) примудрявся поєднувати навчання на юридичному факультеті Університету Святого Володимира і рисувальній школі Миколи Мурашка. Отримав диплом, оселився у Санкт-Петербурзі, працював у банку. А у вільний час ілюстрував українські казки та брав участь у етнографічних експедиціях видатного етнографа та антрополога Федора Вовка – як художник. У 1918 р. повернувся до Києва. Активно працював як етнограф і сам ілюстрував власні наукові розвідки. Досліджував різні речі: від історії меблів і одягу, до народних звичаїв та архітектури. Павловича-етнографа цікавила рядова забудова – як і побут звичайних людей. Його рукою докладно, з найдрібнішими подробицями, зафіксовано камерний і зворушливий одноповерховий Київ.

Петро Мельник (нар. 1928 р.) навчився малювати у художньо-ремісничому училищі, де здобув фах ліпника та різьбяра по дереву. Як і Юрій Павлович, зробив успішну кар’єру – працював у різних будівельних організаціях, дослужився до посади заступника начальника Будуправління № 152. Майже все життя мешкав на Солом’янці – тоді ще одноповерховій. Художник-аматор, писав для власної втіхи, та заохочував колег займатися мистецтвом – організував художній гурток і багато років вів його на громадських засадах. На очах Петра Мельника, руйнувався звичний міський світ, ба, більше – він як працівник будівельної галузі мусив бути одним з руйнівників. Ніхто і ніщо не врятувало б будиночки із садками: логіка містобудівного розвитку та плин часу – речі невблаганні. Але будівельник за радянських часів навіть не смів висловити хоча б співчуття просторовій структурі, що відходила у небуття, бо це суперечило б «лінії партії». Тож своїм  болісним зображенням руйнування він мусив давати казено-оптимістичні назви на кшталт «Тут буде новий будинок».

Роботи Юрія Павловича та Петра Мельника є і мистецькими документами доби, і пересторогою нам, сучасним киянам. Адже час показав: втілення ідей містобудівного розвитку не обов’язково робить простір нашого існування більш естетичним чи затишним, а радикальні зміни часто бувають згубними для міського середовища.

Вартість квитків:
повний – 50
пільговий – 30

МВЦ сучасного мистецтва

Київ, вул. Б. Хмельницького, 7

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.